«У мене нема не врятованих. Поки»: історія санінструктора евакуаційного відділення з Волині
З 13 років «Іто», уродженець м. Любомль, жив у Польщі. Там закінчив школу а після отримав освітній ступінь бакалавра за спеціальністю «Рятівник медичний», зі спеціалізацією «Невідкладні стани». Працював в швидкій допомозі де і здобув багато досвіду.
Про молодого бойового медика пишуть у фейсбуці 103 окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України.
«Повномаштабну війну я зустрів у Польщі в квартирі яку орендував, спав після роботи і дізнався про ситуацію в Україні близько до обіду».
«Мене гризла совість. В мене загострене відчуття справедливості. Коли почалась війна я зрозумів, що я мушу їхати, нема куди тягнути. Я відразу хотів стати бойовим медиком, а з закордонним дипломом та моїми знаннями і досвіду з цивільної невідкладки, це було простіше простого».
«Бойові медики є другими по навантаженню, після кулеметника, бійцями, що долають великі дистанції, доволі часто з пораненими бійцями. І це я не згадую, про сам досвід пекла, яке навколо відбувається».
«Перші 3 місяці, все було гаразд, далі з часом почав помічати як сходжу з розуму, а після 2 операцій, та 6 місяців лікування, поник в край. Мусив звернутися до психіатра, котрий надає консультації безкоштовно, це такі свої плюси бути військовим. Але зараз я в строю».
«Я жартував з побратимами, що поки я з ними, то до шпиталю ніхто не помре. Так і відбулось, у мене не має не врятованих. Поки».
«В Україні, доволі часто можна зустріти, жінку бойового медика, а це надскладна спеціальність та робота. У нас багато цивільних медиків – хлопів, що потягнуть фізичний аспект, а психологічний викується в битві. Але ж страх за власне життя часто сліпить людину. В Україні надзвичайно сильні та сміливі жінки»
«Я мрію про своє господарство. Садити бульбу, городину. Щось заземлене. Звичайне сільське життя. Ми багато втратили. Але це нас мотивує, довести справу до кінця та перемогти».
Comments (0)